Газета "Нова Година" – актуальні новини Полтавщини

Публікації

Володар «чорного пояса»

17 Квітня
17:32 2014

Наші герої

Сподіваємося, історія, написана Назарієм Шкурупієм у далекій Японії, не залишить байдужим нікого з наших читачів. Вона — ще одне яскраве свідчення того, чого варті українці, які внутрішні сили в них приховані.

Нам є ким гордитися й сьогодні.

Те, як ішов до перемоги Назарій, надихає, бо це справді крізь терни — дозірок…

Додамо, що його рідня проживає на Полтавщині.

Візитка

Шкурупій Назарій Миколайович

З 2007 р. — студент факультету інженерії агробіосистем Національного Університету біоресурсів та природокористування України.

У 2008 р. виграв ґрант на навчання в Японії і вступив до Токійського аграрного університету (Токіо Нодай).

У 2010 р. здобув «чорний пояс» із карате (ШьорінджіКемпо), а в 2011 р. став чемпіоном Японії (вперше за всю історію цього різновиду карате, не будучи японцем).

У 2012 р. уперше за 124 роки існування Токіо Нодай виборов звання «містер Нодай», теж як неяпонець, і це при тому, що його три роки поспіль не брали до участі в конкурсі.

Як аспірант НУБіПУ виконує міжнародну програму за темою «Чорнобиль — Фукушіма» з мінімізації впливу радіації.

Знімається у фільмах в Японії, бере участь у тижнях моди Японії та України.

Вільно володіє українською, російською, англійською та японською мовами, має базовий рівень знань з французької та іспанської мов.

Хобі

Один з різновидів японських бойових мистецтв — ШьорінджіКемпо, вид, що об’єднує елементи карате, айкідо та шаолінського боксу. ШьорінджіКемпо несе в собі сильну філософську базу. Це так звана модель ідеального суспільства, де сильніші допомагають слабшим, старші навчають молодших, а фізична сила може бути використана лише з метою захисту себе або когось іншого, але ніколи — не з метою нападу.

З квітня 2009 року я навчаюся в Токійському Університеті. Приїхавши в Японію, одразу зрозумів, що без знання японської мови робити там нічого. В перший рік навчання у нас було шість обов’язкових пар японської мови у тиждень. Темп був настільки швидкий, що запам’ятати все на перших порах виявилося неможливо. Також було важко й тому, що всі слова — японські, і немає ніяких слів, що співзвучні з українськими, як трапляється у випадку з англійською, французькою чи іспанською мовами.

Я давно цікавився японським  карате, почавши займатися ним ще в Україні. Приїхавши до Японії, хотів тренуватися в традиційному клубі, з усіма культурними особливостями (що згодом було не так просто). Таким клубом виявився ШьорінджіКемпо, що відносився до категорії «букатсу». В університеті є два види спортивних клубів: «сакуру» та «букатсу». Перший — це спортивний  клуб, тренування в якому відбуваються не в дуже суворій формі, і відвідування відповідно до часових можливостей студента, тобто якщо ти пропустив тренування, немає нічого страшного, але учасники таких клубів не беруть участь в міжуніверситетських змаганнях. Мій клуб відноситься до категорії «букатсу», де все витримано на сто відсотків у японських традиціях. Для того, щоб дійти до роздягальні в доджо (зал тренувань), треба зробити близько тридцяти поклонів, тобто поклонитися та поздоровкатися індивідуально з кожним семпаєм (старшим учнем). Окрім цього, якщо за фізичним станом ти не можеш тренуватися, то присутність на тренуванні все одно обов’язкова — ти повинен спостерігати за тренуванням,  а також підтримувати інших гучним вигукуванням фраз на кшталт «Не задаватись!», «Битись до останнього!».  І все це має бути на весь голос (після перших тренувань інколи навіть охрипав). Вигук «кья» при ударі обов’язковий, навіть важливіший, ніж сам удар. А якщо ти мав необережність пропустити хоча б одне тренування, доведеться почергово, від молодших до старших, пояснити кожному, чому ти не відвідав тренування.

У перші місяці стрес був колосальний. На тренуваннях я більше втомлювався морально, ніж фізично. Тренування триває дві години, але в залі ти знаходишся як мінімум 5 годин, тому що відразу після тренування йти не можна, треба показати, що ти стараєшся, та ще як мінімум хвилин сорок відпрацювати удари перед дзеркалом. Після цього всі збираються й визначаються з планом дій (тренування, заходи, змагання і т.д.), після чого перший, другий, третій та четвертий курси розбиваються на групи, і кожному дають якісь завдання. До речі, прибирання залу (доволі великого за площею) відбувається ганчіркою розміром у дві шкарпетки, а використання швабри, що є в залі та значно більша за розміром, заборонено.

Отже, в залі треба проводити дуже багато часу, і японським колегам важко пояснити те, що я — іноземний студент, якому треба добре вчитися, відвідувати всі пари,  виконувати домашні завдання, працювати, вирішувати побутові справи. У мене фізично не вистачало на все часу. Я постійно хотів спати, бо вставав о шостій ранку,  а до десятої вечора постійно був на ногах.

Отже, «букатсу» являє собою надзвичайно суворий, до певної  міри армійський, тип. Крім тренувань, проводиться велика кількість церемоній.

Церемонія посвячення в члени клубу, для участі в якій треба було  вивчити пісню (японською), слова присяги цьому клубові, спеціальний танець і т. п. Після кожного тренування протягом двох місяців дві години ми тренувалися для церемонії вступу. У сам день церемонії були запрошені семпаї  (старші учні), всі випускники з цього клубу протягом його існування (50 років). Отже, людей було дуже багато, а до мене була прикута особлива увага, оскільки я був першим іноземцем, який, не зважаючи на всі складності клубу, мав бажання стати його офіційним членом. І я, українець, ним став!

Великим плюсом у клубі було те, що ніхто там не говорив на англійській мові, тому в мене не було виходу, і вже через півроку я міг розмовляти японською (хоча в інших іноземних студентів це зайняло близько року). Також я дізнався дуже багато про культуру, побут та традиції Японії, правила поведінки зі старшими та за столом. Довідався дуже багато речей, котрі допомагають мені сьогодні в різних буденних, життєвих ситуаціях.

Окрема історія — як я здав іспит на «чорний пояс».

Під час вступу до клубу мені сказали, що для того, щоб здати екзамен на «чорний пояс», потрібен рік. Я був дуже мотивований, тому що отримати «чорний пояс» у Японії — було моєю мрією. Я тренувався, незважаючи на всі труднощі та втому, і вже через пів року отримав «коричневий пояс» (починав з «білого», початковий рівень), і справді через рік усі здали на «чорний пояс», окрім мене, хоча тренувань я не пропускав і викладався на сто відсотків. Але японці сказали, щ я — іноземець, який ще не знає багато чого про культуру та традиції Японії, а також, що я ще недостатньо вільно володію японською мовою. Зачекай ще рік, мовляв, не варто перейматися. Але той факт, що всі, хто почав займатися одночасно зі мною, вже мають «чорний пояс», а в спарингах я їх із легкістю перемагаю, але за рангом я нижчий,  ще більше спонукало мене до боротьби. Також до клубу прийшли нові учні, і для них ми вже були семпаї (їхні старші учні та вчителі), вони не могли зрозуміти чому семпай Назарій ще не має чорного пояса, хоч він сильніший за інших. Морально я був пригнічений,  навіть хотів покинути клуб. Але після надихаючої розмови з батьком перестав бути покірним, вірити всьому, що мені кажуть, а почав боротися за своє місце під сонцем. На кожному тренуванні я питав у сенсея, що маю зробити, щоб мені дозволили здати тест на «чорний пояс». У цей час мене незлюбили в клубі, начебто я   нахаба, йому ж сказали, що через рік, от нехай і чекає. Навіть до всеяпонських змагань я готувався сам. Мені допомагала лише Такахата семмпай, дівчина, яка очолювала наш клуб у той рік. З її допомогою я добре підготувався до змагань і зайняв перше (!) місце на чемпіонаті Японії. Після цього повага до мене в клубі повернулася, і мені дозволили розпочати підготовку до здачі на «чорний пояс». Сенсей запросив додатково займатися з ним в його залі, з його сенсеєм, котрий входив у десятку найшанованіших майстрів світу. Це було не просто так, як тренування в університеті. Після двох місяців тренувань сенсей сказав: «Ти готовий!». Але постала нова проблема. В цей період  (січень 2011 року) в Токіо не проводилися екзамени, і наступного екзамену треба було чекати ще півроку, що для мене ніяк не підходило. Після численних прохань знайти спосіб скласти тест раніше, сенсей запропонував переглянути графік здач в інших префектурах.  Ми почали активно шукати можливі варіанти, і ось знайшли єдиний екзамен, що проходив раніше, ніж токійський, у місті Нагоя, префектура Аічі. Але тут — знову труднощі. Для того, аби мені, студенту Токійського університету, дозволили скласти екзамен не в Токіо, потрібен дозвіл Всесвітньої федерації ШьорінджіКемпо. І лише завдяки особистому авторитету Тсуруокасенсея, котрий попросив, щоб мені дозволили здачу, вони дозволяють її, але при умові, що я на двадцять сторінок японською мовою опишу, чому я займаюсь ШьорінджіКемпо, і чому саме вони повинні надати мені таку можливість. З допомогою японських друзів через тиждень мій рукопис був завершений та надісланий до центрального офісу Світової організації ШьорінджіКемпо, що знаходиться на іншому острові Кюсю. Ще через декілька днів отримую їхнє схвалення та офіційне запрошення на екзамен (радість неймовірна). Здача була призначена на 26 січня 2011 року. Отже, треба їхати в Нагою, а це п’ятсот кілометрів від Токіо, слід мати з собою все  необхідне спорядження (а це декілька десятків кілограмів), також потрібне місце в готелі у Нагої. Не довго думаючи, Тсуруокасенсей вирішує супроводжувати мене в цій поїздці, його ідею підтримав молодший сенсей Охаші (на авто якого ми і поїхали), також у разі, якщо не буде партнера для виконання парних елементів, Анекава (хлопець з мого року навчання) також пропонує поїхати з нами. Оскільки нам були необхідні кошти на готель та харчування, всі учасники клубу за власним бажанням «скидаються» та формують бюджет поїздки. В цей момент я відчув колосальну підтримку клубу, відчув, що є частинкою цієї сім’ї. До екзамену залишилось близько двох тижнів. Окрім технічного тесту, треба було обов’язково здати тест із філософії ШьорінджіКемпо, про види тренувань, відношення до залу, ставлення до колег, техніки медитацій, процес навчання та викладання. І ось ми вирушаємо в Нагою. По дорозі сенсей тестує мої знання теорії, і жартома каже: «Якщо не здаси, в Токіо будеш повертатися пішки».

Приїхавши в Нагою, поселилися в готелі. Це була остання ніч перед здійсненням мрії, до якої я так довго йшов. За всю ніч спав не більше трьох годин, дуже сильно нервував.

Вранці ми вирушили до спортивного комплексу, де мав проходити екзамен. Востаннє я був протестований сенсеями з теорії, вони сказали, що все буде «дайджобу» (добре). Ми приїхали до  спорткомплексу. Поки ще всі на вулиці,всередину не пускають. У них шок: що цей іноземець тут робить? Він також хоче отримати «чорний пояс»? Настрій різний: хтось привітній, хтось не дуже. Деякі взагалі вперше побачили живого європейця.

Зрештою, все почалося. Спочатку був тест з філософії.  Потрібно дати розгорнуту відповідь на вісім запитань, все на японській! Пишу впевнено, все знаю. Після тесту — перерва. Через годину на дошці появилися списки, з 450 учасників двадцять вісім не здали! Але я в числі тих 422, котрі допущені до технічного тесту. Ура! Після активної розминки всі були розбиті по групах, почався тест. Ката, стійки, падіння, підйоми, удари, блоки, все оцінюють  п’ять суддів. Ставлять бали за кожний елемент, деяких просять повторити ще раз, дають другу спробу. Під час парної роботи мене ставлять в пару з японцем із Нагої, я намагався з ним «перекинутися» парою слів, на що він сказав, що з «гайджинами» (іноземцями) не спілкується.  І після цих слів в елементі, де удар лише імітується, а не б’ється, він мене вдарив на повну силу в сонячне сплетіння. Я подумав, можливо, він це зробив не спеціально,  а просто перенервував (а судді-японці начебто нічого й не бачили), але на наступному елементі сталося те ж саме. Тут я подумав: якщо він все-таки не нервує, то вже саме час, тому що наступним у нас буде бій у повний контакт. Ми одягаємо маски, і тут я думаю: «Ну, тримайся, хлопче!». Розпочався бій. На першій хвилині ударом збоку я розбив йому маску, судді «в шоці», такого ще не траплялося! Але дехто з японців поставився до цього навіть з гумором, тому що бачили поведінку мого партнера до спарингу. Після заміни маски з тремтінням у ногах мій опонент виходить на татамі, але не здається (гордість не дозволяє), ще тридцять секунд — і хлопчина в нокауті! Перемога, я здав!

Мої сенсеї нічого цього не бачили, бо в залі були лише атестатові та ті, хто атестувався. Я вже хотів сходити з татамі, і тут  до мене підповзає мій нещодавній опонент. Я подумав: «Невже йому ще замало?». Але тут несподівано для мене звучить фраза: «Укураінаджін га тсуйой», що означає: «Українці сильні». Після цього потис мені руку. Отак я й здобув собі ще одного друга (жартую).

Вийшовши з зали, зразу ж наткнувся на своїх сенсеїв, які, немов батьки, з нетерпінням чекали, коли я озвучу вердикт суддів. 26 січня 2011 року я став володарем «чорного пояса»!

Далі лише формальність: замовити в каталозі пояс, підібрати розмір та колір напису з моїм іменем…

Назарій Шкурупій

 

Розповісти

Схожі новини

2 коментарі

  1. Анонім
    Анонім квітня 25, 23:36

    Надихає ця історія

    Відповісти на цей коментар
  2. Козак!
    Козак! липня 17, 19:59

    Полтавский козак!

    Відповісти на цей коментар

Написати коментар

Вашу електронну адресу не буде опубліковано!
Обов'язкові поля позначено * *

Популярне за сьогодні

No top posts yet
Квітень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Тра »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930